ЗАВ'ЯЗЬ



Категории Григiр Тютюнник ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Дiд Лаврiн питає онука, куди це вiн налагодився, i пiдсмiюється, нiби й справдi щось про нього знає. А що тут такого, що хлопець нову сорочку надiв i волосся на головi прислинив, — може, вiн на збори йде? У хатi потемнiло так, що й по кутках цвiлi не видно. Картопля бiлiє — попускала паростки, в землю проситься. Пора хлопцевi вирушати. Бере пляшечку одеколону, поливає носовик, а дiд смiється. В'ïдливий страх! I Миколка (так звуть хлопця) знає чого. Тож було, як вечiр настане, то дiд i починає розказувати, як ïм у австрiйському полонi жилося. А взимку колядок разом спiвають на печi: дiд басом, а Миколка — альтом. А тепер — минулося. Тепер я... самi ж, бач, кажуть: парубок... Хлопець iде до дверей, а дiд застерiгає, що, мовляв, як жениться на тiй проявi, то кислицi йому снитимуться. Миколка просить дiда перестати, а вiн своє: Бо то дiвка з тiєï куряви, що чорти на дорогах крутять!
— Просто в неï мiцний характер, — кажу спокiйно, аби швидше виприснути з дому. — Еге ж, — бубонять, — i тюрма мiцна, та чорт ïй рад... Хлопець хряпає дверима й виходить на порiг. Надворi пахне молодим листям, торiшнiми бур'янами i мокрим попелом. Садок уже вiдцвiв i густо вкрив землю бiлими пелюстками. Десь далеко в степу тремтить червона заграва — видно, трактористи палять стару солому. Миколка йде садом на край вулицi, до провалля, i вже здалеку бачить маленьку бiлу постать. То — Соня. Жде... Хлопцю здається, що вiн ширшає в плечах, твердiшає його крок i ось — ось пiдлетить. А от голосу — нема...
— Соню, — белькочу шепеляво й противно, — це ти? — Нi, це не я, — озивається вона й потихеньку смiється. — Це — мара... Потiм мiцно бере хлопця пiд руку i пропонує показати снiг у проваллi. Вони лiзуть у чорну холодну прiрву, пiдпираючи один одного плечима. У проваллi справдi пахне талим снiгом, а пiд ногами щось рипить i гуде. Соня закидає голову i лоскоче пiдборiддя юнака гарячими губами: Бач, крига... а ти не вiрив. Очi у дiвчини якiсь дивнi: наче й зляканi трiшки, й смiються. У мене починають терпнути ноги i стають, як мотузянi. А голова хилиться, хилиться... А що, — думаю, — як я ïï поцiлую, а вона мене — в пику? Буває ж таке. Он i в кiно показують... — i шия перестає гнутися, дубiє. А Соня вже й не смiється, сердита якась. Нi, вирiшує хлопець, краще другим разом. Отак i стовбичу коло неï, не знаючи, що й казати, аж доки вона не озивається: — Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш? — Ого, коли б нi! — вигукую, хапаючи ïï за тоненький поперек, але раптом пiдсковзуюся i з переляком i огидою до себе вiдчуваю, що зараз так i обербенимось у грязюку. А Соня сердито пручається з рук i ошпарює злим поглядом. — Пусти! Силач... — Пiдсковзнувся, — мимрю, — хiба ж я винен, що тут слизько? Соня норовисто вiдвертається i мовчить. А в Миколки перед очима з'являється насмiшкувате лице дiда Лаврiна. Може, вiн i правду казав, що — кислички снитимуться... Згадка про дiда робить хлопця смiливiшим. Вiн рiшуче починає видиратися з провалля.
— Миколко, а я? — жалiбно шепоче Соня. I вiд того шепоту у мене паморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвiн. Стрибаю вниз, сердито хапаю ïï за плечi i з розгону цiлую в рипучу холодну хустку. — Навiщо ж ти...аж за вухо, дурненький... — видихає Соня i смiється якось покiрно й лагiдно. — Ходiм уже, бо тут холодно. Миколка не допомагає дiвчинi, а майже виносить ïï вгору на руках. I почуває, що сили в нього, немов у вола. Соня озирається i говорить, що як чудно — кругом садки цвiтуть, а там, у проваллi, снiг... Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас пiд хлiвом. Соня тремтить, горнеться до плеча i дихає менi за комiр. — Ти не змерз? — питає. Я з усiєï сили зцiплюю зуби, щоб не труситись, а ïй кажу: — Та н — наче нi... У степу вже майже розжеврiлось, а в борознах, наче снiг у проваллi, бiлiє опалий цвiт. Листя в садках ще тiльки проклюнулося, тому в гiллi рясно миготять дрiбнi, мов роса, прозеленкуватi крапельки: то зав'язь. Соня мрiє: якби ïй таке намисто — вiк би не знiмала. А Миколка обiцяє, що як вивчиться на шофера, то обов'язково купить. Дiвчина говорить, що вишиватиме йому сорочки, гарнi — прегарнi, кращi, нiжу лавцi продають. Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки i потихеньку, обома долонями, нахиляє до себе мою голову. На якусь мить я бачу ïï сухi вимогливi очi i чую сором'язливий шепiт: — В сто раз кращi... милий... в тисячу! А далi вже нiчого не бачу i нiчого не чую... Потiм вони довго ще сидять на лавочцi, не розплiтаючи обiймiв навiть тодi, коли мимо мчать раннi машини на базар i шофери кричать з кабiн щось веселе, заохочуюче i безсоромне. Розходяться далеко за пiвнiч, ледве переступаючи солодку пекучу спрагу. На порозi хлопець ще трохи постояв, слухаючи, як Соня тихо клацає засувом i причиняє дверi. I раптом iз — за садка вивертається дiд у кухвайцi й з вилами. А над деревами клубочиться дим. Ану, лишень, парубче, помагай окурювати садок, бо пропаде... зав'язь, — наказує дiд. Миколка прожогом кидається у садок, нагрiбає сякого — такого палива i розкладає вогонь аж на межi, щоб дим тягло i на Сонин садок.
— Та не там, ближче до сада розкладай! — сердито гукають дiд. — Нiчого, — одказую так, як вони мене вчили, — буде в людей — буде i в нас... А сам собi думаю: за чим би його сьогоднi забiгти до сусiдiв, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу...

Метки ЗАВ'ЯЗЬ, ГРИГIР ТЮТЮННИК, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА XX СТОРIЧЧЯ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ЗАВ'ЯЗЬ