<< Главная страница

ВОГНИК ДАЛЕКО В СТЕПУ



Категории Григiр Тютюнник ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Павла, якого всi прозвали Павлентiєм, прийняли до училища разом з друзями — Василем Силкою, Василем Оборою та Василем Кiбкалом. Павло був сирота. Мати його померла, а коли хлопцевi було дев'ять рокiв, батько одружився з тiткою Ялосоветою. Через мiсяць батько пiшов на вiйну i не повернувся. Так i живуть вони з тiткою вже шiсть рокiв в половинi хати, бо бiльшу половину одiрвало бомбою. Тiтка Ялосовета сама привела Павла до училища i так розхвалила його перед директором: Вiн слухняненький, роботящий, не дивiться, що такий ото малий. Вiн пiдросте. I вчиться ловко..., що директор прийняв його пiд свою вiдповiдальнiсть, бо, як виявилося, хлопцевi не вистачало одного мiсяця для вступу до училища. Попав Павло в п'яту групу, бiльшiсть якоï складали дiтбудинкiвцi. А всього в училищi було десять груп: i механiки, i столяри. У всiх уже були своï майстри, а п'ятiй ще не призначили. I от одного ранку разом з директором прийшов якийсь дiдусик. Вiн буву ремiсницькiй формi, новiй — новiсiнькiй i настовбурченiй ще гiрше, нiжу мене; передня пола гiмнастерки сягала йому нижче колiн, i, йдучи, вiн пiдбивав ïï ними, як фартушину. Директор познайомив майстра з групою i, гарно про нього вiдiзвавшись, наказав слухатись i поважати Федора Демидовича Снопа, так звали майстра. Слова директора запали хлопцям вдушу: Майстер — ваш учитель i батько, всi ви перед ним рiвнi, як рiвнi перед батьком, хоч бiльшiсть iз вас, — директор опустив очi i притишив голос, — можливо, й не пам'ятає своïх батькiв... Потiм хлопцiв повели до майстернi. Там не було нiчого незвичайного: нi дивовижних верстатiв, якi ми кожен сам по собi повигадували, нi iнструментiв, розкладених по поличках, нi креслень та схем по стiнах. Все було набагато простiше. Та ще й в кутку лежала купа гiльз з — пiд снарядiв, з яких потiм переробляли залiзо на рiзнi деталi. Почалося навчання. Майстер терпляче пояснював учням навички користування рiзними iнструментами: Якщо котрийсь iз вас ненароком влучить себе по пальчику або щиколотках, — це буває, — не бiйтеся: прикладем подорожничку, а бiль буде наукою, по чому цiлитися — по зубилу чи по руках. Вiд болю прибуває ума! Така теорiя. З часом всi руки в хлопцiв були в синцях. Та майстер терпеливо вчив далi: Набити руку — це не означає побити руки... Йоду в нас немає. Йод пiшов на фронт!Хлопцi вже бачили рiзнi iнструменти на стендах, та одного разу майстер принiс невеличкий дерев'яний сундучок з iнструментами, якими працював вiн сам. Вони були чистi, блискучi, як iграшки. Першою продукцiєю, виготовленою хлопцями, стали лопати. Коли учнi побачили свою роботу, то дуже зрадiли, та ще й майстер похвалив ïх. Цього ж дня на лiнiйцi директор за сумлiнну працю та стараннiсть нагородив п'яту групу новими комбiнезонами. До училища хлопцям було ходити далеко, i тому вони свiй шлях розбили на станцiï. Перша, одразу за селом, — Провалля, або Млин (за проваллям на горi стояв вiтряк). До цiєï станцiï дорога була крута, але брукована, а далi йшла Ґрунтова, аж до райцентру. Друга станцiя звалася Ли — це два телеграфнi стовпи, що пiдпирають один одного. Третя А — такi ж самi два стовпи, як в Ли, тiльки з поперечиною посерединi. Четверта — Осика, п'ята — Вербичка, далi Мiсток, Олiйниця... Так хлопцям було i веселiше, i дорога здавалася не такою довгою. Одного разу вони пiдрахували, що за чотири роки навчання в училищi ïм доведеться пройти понад чотири тисячi кiлометрiв. Та коли розбили цей результат на роки, виявилось не так уже й багато. Ходили хлопцi босi, бо взуття не було. I тiльки в Василя Кiбкала було i взуття, i сумка, i снiданок йому з собою давали з дому. Дорогою хлопцi багато розмовляли. Силка любив географiю i розповiдав про кожну краïну так, наче вiн там був: ...Так жовто, як у Штокаловому садку од абрикос. Банани, апельсини, ананаси... Хлопцi нiколи не куштували абрикоси i бачили ïх тiльки в одному садку — в дiда Штокала. Тепер щодня, пiсля силчиноï оповiдi про абрикосову Австралiю, iдучи в училище й назад, ми дивимося на Штокаловi абрикоси такими очима, що дiд кам'янiє посеред садка — довгий, сухий, сивий — i свариться на нас пальцями. I так хлопцям хотiлося цих абрикос, що вирiшили вкрасти хоч по жменi: Та хiба ж це крадiжка, як по жменi? Вони запалили вогнище неподалiк од Штокалового саду i стали чекати ночi. Сидiли довго, вже все й переговорили, аж раптом почули, що до них хтось iде: — Нате ïжте, та йдiть уже додому, бо менi спать хочеться. — Штокало дихнув на насядучим тютюновим духом з рота. — Сiдайте, чого ви постовпiли? Хто ж так лагодиться красти? Кричать, балакають, не тiльки менi, — у село чути. Вогонь кладуть! Злодiï називається... Дiд сiв бiля вогнища i разом з хлопцями ïв абрикоси, а потiм ще й послав за добавкою. Потiм хлопцi допомогли дiдовi добратися через провалля до двору, а самi понесли додому в пiлотках стиглi абрикоси. Вони тьмяно жовтiли i пахли, здавалося, на всю нiч, аж за село. Щонедiлi вечорами збиралися бiля двору Василя Силки. Сидiли на лавочцi коло оградки могили солдата Iвана Iвановича Кудряша, якого було вбито пiд час бомбардування. , Прийшла зима, а з нею й перший снiг. Павло все мрiяв, дивлячись на своï пiвхати, як колись вiн збудує нову хату. Годинника вдома не було, тому хлопцi будили один одного: Павло заходив до Василя Силки, разом з ним до Обори, а вже потiм всi разом заходили за Кiбкалом. Одного разу ïм навiть повезло: вийшли ранiше, нiж треба, i ïх запросили до Кiбкалiв у хату та ще й напоïли молоком, якого вони вже й запах забули. Ще з лiта хлопцi берегли вогонь бiля станцiï Осика, з настанням зими так i не загасили його, а в дорозi зiгрiвалися бiля нього. Одноï ночi була заметiль. Цiлу нiч валив снiг, i так уже сталося, що Павло проспав. Прибiг вранцi до Силки, а мати сказала, що той вже пiшов. Побiг швиденько далi, думав, що хлопцi почекають його в степу бiля вогнища. Надворi ще були сутiнки. Йти заважав снiг, якого чимало насипало за нiч. Та от вдалинi з'явився вогник, Павло вже подумав, що то хлопцi роздмухали вогнище, але тут придивився, що вогникiв було два. Страх холодом пройшовся по спинi: Це ж вовк!. Однактiкати було нiкуди, аж тут вчувся гул машини i на дорозi з'явилось свiтло вiд фар. Павло зрадiв i повернувся до машини, махаючи руками i шепочучи. Вiзьмiть, дядьку... Вiзьмiть дядьку.... Машина навiть не стишила ходу, але Павло, зiбравши всi сили, вчепився за борт i залiз у кузов. Потiм дотягся до вiконця кабiни i попросив: Дядю, там попереду два хлопцi йдуть, вiзьмiть ïх! Скло в кабiнi опустилося, i хлопець почув: Таки вчепився, гадьонок! Ну, я тебе покатаю! Ти в мене покатаєшся!.. Машина на повнiй швидкостi пронеслася повз хлопцiв, що йшли заснiженi. Павло через скло роздивився водiя. Це був Фрiц, який i ранiше ганявся за хлопцями. Шофер знову трохи опустив вiконце i вже мирно спочатку з'апитав у Павла, чи запам'ятав вiн номер машини, а коли той сказав, що нi, тодi запропонував довезти до емтеесу. Ще й попередив, що тiльки пригальмує, щоб швидше зiскочив, бо йому стояти нiколи. Але коли хлопець хотiв сплигнути, машина рiзко набрала ходу, i Павло перекидом полетiв на брукiвку. Коли опритомнiв, почув голос жiнки: вона розповiдала, як знайшла його в снiгу. Поряд сидiв майстер i прикладав до його голови снiг. Спитав, чи не запам'ятав номер, та хлопець тiльки й зумiв промовити: То Фрiц... Я козирок бачив... Силка пригадав номер машини Фрiца. Майстер пiдвiвся i покликав старосту. Наказав зiбрати сильнiших хлопцiв i вийти на дорогу. Павло, почувши, як староста називає прiзвища своïх дитбудинiвських хлопцiв, подумав: Одних — не втече... Послали за лiкарем. Гришуха сiв бiля Павла i простягнув шматок хлiба з сiллю, щоб той пiдкрiпився.

Метки ВОГНИК ДАЛЕКО В СТЕПУ, ГРИГIР ТЮТЮННИК, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА XX СТОРIЧЧЯ, ВОГНИК, ДАЛЕКО, В СТЕПУ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ВОГНИК ДАЛЕКО В СТЕПУ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация