<< Главная страница

Три зозулI з поклоном



Категории Григiр Тютюнник ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Любовi Всевишнiй присвячується Герой-оповiдач виходить з-поза клубу в новенькому дешевому костюмi (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсника-ми, то й купив) i з чемоданчиком у руцi. I перше, що бачить, — хату Карпа Яркового. Перед нею рiвними рядочками на жовтому пiску молоденькi сосни. На Ґанку стоïть Марфа Яркова i проводжає юнака очима. Вона без хустки, видно пишне сиве волосся. Колись ïï коси сяяли золотом проти сонця, тепер не сяють. Хлопець пiдходить ближче й чемно вiтається з тiткою. Марфа ворушить губами й проводжає його поглядом далi, поки не ввiйшов у великi сосни, тi, що його тато садив. Дома хлопець цiлує матiр, розповiдає куцi студентськi новини й питає, чому це тiтка Марфа так на нього дивиться. Мати зiтхає й говорить, що тiтка любила його тата, а вiн на нього дуже схожий. Марфа (тодi ïï за маленький зрiст звали маленькою Марфою) серцем чула, коли вiд тата надходив лист. Вона вiдчувала його здалеку, прямовувала до пошти, чекала, втiкши з поля вiд косаря. Коли виходив однорукий поштар дядько Левко, Марфа пiдхоплювалася i тихо питала, зазираючи у вiчi, чи є вiд Мишка писемце. Поштар говорив, що немає, вона не вiрила. Тодi дядько Левко здавався й вiдповiдав, що є, але не ïй, а Софiï. Марфа просила дати ïй листа хоч у руках потримати. Поштар вiдмовлявся, бо це заборонено, потiм усе ж вiддавав та наказував, щоб нiкому не казала, бо його з роботи виженуть. Дiвчина хапає листа, притискає до грудей, цiлує i довго з ним млiє. Потiм вiддає, дiстає дядьковi карбованця, щоб випив за здоров'я Мишка, й птахою мчить на роботу, а вiтер нiяк не висушить сльози в ïï очах. Хлопець питає у матерi, хто ïй про це розказав — чи не дядько Левко? Мати вiдповiла, що сама це бачила й чула, бо тiкала з роботи слiдом за Марфою, яка вгадувала, коли буде лист вiд тата. Сип запитав:
— I ви на неï сердилися? — У горi, синку, нi на кого серця нема. Саме горе. Мишковi було тридцять три роки, а Марфi — дев'ятнадцять. Два роки прожила вона зi своïм Карпом i нажилася за сто. Тато ж героя-оповiдача якось i не старiв. Сокiл був, ставний такий, смуглий, очi так i печуть, чорнющi. Гляне, було, просто гляне i все, а в грудях так i потерпне. А востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, ïх туди повезли), то вже не пекли, а тiльки сумно голубили. Карпо i Марфа ходили до них на посиденьки. Розмовляли, спiвали втрьох. А Карпо в цей час то у вуса дмухав, то галушки наминав, тiльки сопiв. Товстопикий був, товстоногий i рудий. Марфа проти нього — як перепiлочка. Гляне, бувало, як ïï чоловiк над галушками сопе — i сльози в очах. Гляне на тата, а той затулить долонею надбрiв'я i спiває. Софiя говорить йому, щоб хоч раз на Марфу глянув, бо вона так до нього й свiтиться. А Михайло вiдповiдав: Навiщо людину мучити, як вона i так мучиться. Останнiй лист вiд тата Батько писав, що глянув якось на себе в уламок дзеркальця — увесь сивий. Думав, що iнiй. Часто сниться йому робота — наче робить вiкна, дверi, столи. I тепер вирiзає хлопцям на дозвiллi ложки. А цю нiч снилася йому його сосна, рiчки синє крило.-Далi просить, щоб дружина не судила його гiрко, бо вiдчуває, що десь витає бiля нього нещасна Марфина душа. То ж хай Соня пiде й скаже Марфi, що послав вiн ïй три зозулi з поклоном, як казав слiпий бандурист на Зiнькiвському ярмарку. От тiльки не знає, чи перелетять вони Сибiр несходиму, а чи впадуть од морозу. Сибiр несходиму було нерiшуче закреслено густим чорнилом, а потiм написано знову. I хай Соня попросить Марфу, щоб покликала та свою душу назад, i тодi хоч на хвильку прийде забуття. Закiнчувався лист таким: Обнiмаю тебе i несу на руках колиску з сином, доки й житиму... Давно все це минуло, а герой-оповiдач i досi думає, як вони вiдчували одне одного — Марфа i тато. А ще мiркує — чому не одружилися, коли отак одне одного чулили? У вiдповiдь шумить велика татова сосна: Тодi б не було тебе...

Висновки Вiчна тема любовного трикутника у Гр. Тютюнника iнтерпретується по-новому. Образ любовi тут — як втiлення високоï християнськоï цiнностi, яка пiдносить людину над буденнiстю, очищає ïï душу. Нiхто з героïв твору не поборов свого страждання, не втишив душевного болю. I читач разом iз автором доходить висновку: любов людинi дається якоюсь вищою силою, незалежно вiд ïï волi, бажання, моралi. Тому має право на iснування, не може осуджуватися. Кохання у творi оточене неземним ореолом, далеким вiд звичного, побутового розумiння. I це пiдкреслюється епiграфом: Любовi Всевишнiй присвячується. Незвичайна i композицiя твору — вiдбувається змiщення часових площин, а лист є новелою в новелi. Усi цi чинники роблять твiр художньо довершеним, перлиною украïнськоï новелiстики.

Метки Три зозулi з поклоном, ГРИГIР ТЮТЮННИК, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, УКРАÏНСЬКА НОВЕЛА, ОПОВIДАННЯ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Три зозулI з поклоном


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация