<< Главная страница

ТРИ ЗОЗУЛI З ПОКЛОНОМ



Категории Григiр Тютюнник ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Любовi Всевишнiй присвячується Я виходжу з — за клубу в новенькому дешевому костюмi (три вагони цегли розвантажив з хлопцями — однокурсниками, то й купив) i з чемоданчиком у руцi. I перше, що бачу, — хата Карпа Яркового. А перед нею — рiвними рядочками на жовтому пiску молоденькi сосни. На Ґанку стоïть Марфа Яркова i проводжає молодого чоловiка очима. Вона без хустки, видно пишне сиве волосся. Колись ïï коси сяяли проти сонця золотом, тепер вже не сяють. Мабуть, волосся вмирає ранiше, нiж сама людина... Хлопець пiдходить ближче i чемно вiтається з тiткою. Марфа ворушить губами i проводжає його поглядом далi, поки той не ввiйде у великi сосни, тi, що твiй тато садив, як у селi говорять. Дома хлопця стрiчає мама i пiдставляє для поцiлунку губи. Вiн розказує куцi студентськi новини й питає, чого це тiтка Марфа Яркова так на нього дивиться. Мати зiтхає, довго мовчить, а потiм говорить:Вона любила твого тата. Ати на нього схожий... Марфа (тодi ïïу селi за маленький зрiст звали маленькою Марфою) серцем чула, коли вiд тата приходить лист. Чула його, мабуть, ще здалеку. I ждала. Прийде до пошти, сяде на порiжку — тонесенька, тендiтна, у вишиванiй сорочинi — i сидить, сяє золотими кучерями: втекла вiд молотарки чи вiд косаря, за яким в'язала. Коли з пошти виходив поштар, однорукий дядько Левко, — височенний, худющий, — Марфа пiдхоплювалася i тихо питала, зазираючи у вiчi: Дядечку Левку, а од Мишка є письомце? Поштар вiдповiдав, що нема.
— Не брешiть, дядечку, є... — Ну — є! Є... так не тобi, а Софiï. — Дядечку Левку! Дайте, я його хоч у руках подержу... Поштар вiднiкується, мовляв, чужi листи нiкому давати не можна. Потiм, дивлячись на заплилi слiзьми очi дiвчини, озирається довкола, немiчно зiтхає i манить Марфу за пошту, дає листа й наказує, щоб нiкому не казала, бо його за це виженуть з роботи.
— Нi — нi — нi, дядечку! — аж похлинається вiд щиростi Марфа i хапає листа, пригортає його до грудей, цiлує.
— Чорнила слiзьми не розмаж, — каже Левко й одвертається: жде. Марфа, якщо поблизу не видно людей, нескоро вiддає йомулиста; млiючи з ним на грудях, i шепоче, шепоче: — Ну от бачите, нiчого я йому i не зробила... Тепер несiть Софiï... Спасибi, дядечку, рiдненький... I дає Левковi пожмаканого карбованця, просячи випити за здоров'я Мишка. Потiм Марфа птахою летить на роботу, а вiтер сушить — не висушить сльози у ïï очах. Хлопець питає у матерi, хто це ïй розказував — чи не дядько Левко? Мати вiдповiла, що сама це бачила i чула, бо теж тiкала за Марфою слiдком з роботи. Бо та щораз перша вгадувала, коли тато обiзветься.
— I ви на неï сердилися? — У горi, сину, нi на кого серця нема. Саме горе. — А як же то — вона вгадувала, а ви — нi? — Хтозна, сину. Серце в усiх людей не однакове. Марфа набагато молодшою була за тата — хлопця. Йому тридцять три, а ïй дев'ятнадцять. Два роки прожила вона зi своïм Карпом i нажилася за сто. Коханий ж ïï якось i не старiв. Сокiл був, ставний такий, смуглий, очi так i печуть, чорнющi. Гляне, було, — просто гляне i все, а в грудях так i потерпне. А востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, ïх туди повезли), то вже не пекли, а тiльки голубили, бо такi сумнi були. Дивиться ними — як з туману. Вони, Карпо i Марфа, продовжувала мати, до нас на посиденьки ходили. I гомонiли, бувало, втрьох або спiвали потихеньку. Тато баритоном, мама — другим, а Марфа першу веде. А Карпо все у стелю дивиться. Або у вуса дме — розпушує. То мати йому галушок у миску (вiн ïсти дуже любив) — ïж, Карпе! Вiн i тьопає, як за себе кидає. Тiльки сопе. Товстопикий був, товстоногий. I рудий, як стара солома. Марфа проти нього — немов перепiлочка. Гляне, бувало, як вiн над галушками працює, зiтхне посеред пiснi й вiдвернеться. Тiльки сльози в очах стоять — наче двi свiчечки голубi. До тата... Мати побачить, а вiн затулиться долонею надбрiв'я i спiває. Або до сина в колиску всмiхнеться та приколисує легенько. Ти, Михайле, — кажу, — хоч би разочок на неï глянув. Бачиш, як вона до тебе свiтиться. А вiн: Навiщо людину мучити, як вона i так мучиться. Очi маминi при цiй розповiдi сухi, голос не здригнеться: ïï спогади вже закам'янiли вiд болю. Останнiй лист вiд тата Софiє! Соню! Глянув оце на себе в дзеркальце — увесь сивий. Думав, що iнiй. Бiльше не дивитимусь. Часто сниться менi моя робота. Наче роблю вiкна, дверi, столи, ослони. I так руки засверблять, що вирiзаю хлопцям ложки на дозвiллi. ïжа смачна, вдягачка звичайна, селянська. Сю нiч снилася менi моя сосна... а за нею рiчки сине крило... Соню! Не суди мене гiрко. Але я нiкому не казав неправди i зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неï i скажи, що я послав ïй, як спiвав на ярмарках Зiнкiвських бандуристочка слiпенький, послав три зозулi з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибiр неiсходиму, а чи впадуть од морозу. (Сибiр неiсходиму було нерiшучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорi тою ж рукою написано знову: Сибiр неiсходиму.) Сходи, моя єдина у свiтi Соню! Може, вона покличе свою душу назад, i тодi до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обiймаю тебе i несу на руках колиску з сином, доки й житиму... Коли це було, давно вже минуло, а син i досi думає, як вони так чули один одного — Марфа i тато? А ще думається йому: Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи? Тодi не було б тебе... — шумить велика татова сосна.

Метки ТРИ ЗОЗУЛI З ПОКЛОНОМ, ГРИГIР ТЮТЮННИК, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА XX СТОРIЧЧЯ, ТРИ ЗОЗУЛI, ПОКЛОНОМ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ТРИ ЗОЗУЛI З ПОКЛОНОМ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация