СИН ПРИÏХАВ



Категории Григiр Тютюнник ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал На початку серпня, в Ковбишi, велике село по обидва боки вузенькоï рiчки, з'ïжджаються до батькiв усi колишнi ковбишiвцi, якi пiсля вiйни подалися з дому шукати постiйного заробiтку i щонедiльного вихiдного. Скрiзь по дворах чути: Папа, а как зараз навпростець дiйти до лавки? А батько, захмелiлий вiд радостi, бадьоро пояснює: Та отак i отак. Хiба забув? Або: Мамо, яку вас нащот стiрального порошка? Нєт? Дак я пришлю по приïзду. Отакого сонячного суботнього передобiддя приïхали гостi й до Ники-фора Дзякуна та Параски Дзякунки: син Павло, рудий, з витрiшкуватима очима, уже з пузцем, у капроновому капелюсi в дрiбних дiрочках, невiстка Рита, товстенька, рум'янолика й догiдлива i з ними одинадцятимiсячний онук Борко, витришкуватенький опецьок з руденьким чубчиком. Таж викапаний татусь! — щасливо цокотiла Дзякунка. Вона була руда, син удався в неï, а онук — у Павла, тому й радiла. Натiшившись Бор-ком, заходилася цiлувати невiстку та дякувати, що отак догодила, такого гарного онука привела на свiт. Приïхав Павло не поïздом i не автобусом, як бiльшiсть гостей, а на власному Москвичi тютюнового кольору. Машина була нова, i все в нiй блищало. Сидiння було заслано вовняними килимами, а заднє та бокове скло завiшенi репсовими фiранками. Все це Павло придбав задовго до купiвлi самого автомобiля. Через Москвича Павло й не одружувався так довго, хоч мав уже за тридцять. Спочатку думав, що брати дружину на зарплату в сто п'ятдесят карбованцiв та ще й у гуртожиток не годиться. Коли ж за стаж та мовчазну працьовитiсть дали кiмнату в новому будинку i перевели у майстри, розмiрковував так: назбираю грошей на машину i на все, що до неï треба, тодi й одружуся. Бо якщо зробити це зараз, то грошi пiдуть на меблi та iншi всякi жiночi забаганки. Навiть у вiдпустку до батькiв не ïздив три останнi роки. Адже це теж грошi: дорога, гостинцi, новий костюм. Не з'явишся ж у поношеному! Тепер Павло мав усе: квартиру, жiнку, машину, сина, хороший заробiток i почувався так, як йому хотiлося: спокiйно, впевнено, незалежно. Москвича у двiр батьковi вiдразу не завiв, а лишив бiля ворiт, понакривавши колеса брезентовими фартушками. Батько сказав, що, може б, Павло поставив машину в холодок пiд грушу, але син поважно вiдказав, що хай, мовляв, постоïть, щоб пiд рукою була. Старий Дзякун зрозумiв його i замовк, тонко усмiхаючись: правильно, хай люди бачать, через вигiн з усiх бокiв видно. Доки в хатi варилось i смажилось, чоловiки походжали бiля машини, милуючись нею. — Та й скiльки ж людей пiд твоïм руководительством? — питався сина Никифор. — Уся змiна. Двадцять сiм чоловiк. — О — о! — пiдкидаючи брови вгору, казав Дзякун. — Багатенько. Ти ж дивись там з ними ладь, бо люди — це таке: не догодиш — з'ïдять. Син вiдповiв, що вiн це вмiє ще з полковоï школи. У мене так: робиш — роби. А не послухав раз, удруге... на такi наряди посажу, що в по-лучку тiльки розпишеться. Мимо машини та батька з сином проходили люди, здоровкались шанобливо, на що Павло вiдказував, дивлячись понад ïхнiми головами на рiчку: С — с — те! Дехто й зупинявся, розпитував батька, де та ким Павло працює, якi грошi заробляє, а напослiдок, роздивляючись машину, питав, скiльки ж це добро коштує, на що син зхолодною посмiшкою вiдповiдав: Всi грошi!. Одягнений вiн був у новенький костюм, приблизно такого ж кольору, як i Москвич, взутий у новi жовтi черевики, а тугу рудувату шию мiцно стискав комiр нейлоновоï сорочки. Коли Павло говорив з дядьками, то тримав руки складеними на грудях i повiльно та незалежно розгойдувався, стаючи то на носки, то на пiдбори нових черевикiв... Тим часом у хатi не припинялися балачки. Рита розказувала, як Павлушу цiнують на роботi, одержав двi грамоти. Премiя щомiсяця йде...
— Та вiн у нас такий, що i зробить i змовчить... i старшого послухає, — озвалася од печi Дзякунка. — I змалечку такий. - В квартирi в нас, — вела далi Рита, — все є: гарнiтур житомирський, холодильник Донбас, телевiзор Огоньок, стiральна машина Нiстра, пилосос... Хвалилася, що грошей вистачає, ще й на книжку кладуть, а Павлуша у вихiднi, бува, пiдробляє на машинi. Треба ж ïï окупити. Та й на бензин теж потрiбно. Ачогож, — радiла Дзякунка. — I людям услуже, й копiйку заробить. Воно так: копiйка до копiйки — та вже й руб! Потiм нiжно сокотiла до онука, пригощаючи його кружечками пiдсмаженоï картоплi. ...Обiдали довго й з горiлкою. Павло й тост виголосив: — Ну, за встрєчу. За знайомство з невiсткою та онуком. - I щоб усе було харашо, — вставила Дзякунка. - Всьо в наших руках, — сказав Павло. - Якумiєш жити, то все харашо й буде, — багатозначно вирiк Дзякун. Вимили i взялися до ïжi. Борко залiз до дiда i торкав його за вуса. Дзякунка сказала, що ïй так кортить побачити сватiв хоч одним оком. А до Шишак не так уже й далеко. Никифор прикинув, що верстов сiмдесят буде.
— А я от скiльки не наблюдаю життя, — повiльно й таким тоном, що примушує слухати, сказав Павло, — то зробив вивод, що жiнчиним i чоловiковим батькам бачитися не треба. Тi не понаравляться тим, тi — тим, слово за слово... Тi нашепочуть дочцi, тi — синовi. I пiшло: лайки, ссори. Никифор аж прикахикнув удоволено: ай який розумний, клятий хлопець! Справдi, навiщо ж ганяти новеньку машину Ґрунтовою дорогою до Шишак i назад! А свати, як схочуть, то приïдуть i автобусом. Пiсля обiду Павло урочисто вiдiмкнув чемодани й роздав подарунки: матерi чорну лискучу плюшку (напiвпальто з плюшу), глибокi калошi на червонiй пiдкладцi, а батьковi — сiрий костюм. Рита подарувала свекровi зелену нейлонову сорочку, а свекрусi в'язану кофту i донську пухову хустку — все дороге й гарне, придбане за двi зарплати. Никифор вiдразу все й надiв: хай дивляться люди, що дiти привезли. А Дзякунка поховала своє добро в скриню, шкодуючи, що не може його зараз вдягнути — не сезон. Рита заколихала Борка, взяла сапку i подалася на грядку, хоч ïï i вiдмовляли. А Павло пiшов вiдпочивати на пахучому сiнi. Коли Никифор прийшов подивитися, чи добре влаштувався син, той спитав:
— А риба, тату, в нашiй рiчцi є? — Є, синок. ...Як хочеш, то я вiзьму завтра кiмлi (сiпку)у Семена Портнiвського, та й пiдеш з кимось iз хлопцiв, повтiшаєшся. Павло сказав, що вiн i сам спiймає, аби кiмля була добра. Батько i тут погодився: дiйсно, що спiймаєш удвох, те треба буде на двох i дiлити. У хатi Дзякунка поквапливим шепотом переповiла чоловiковi, що онук ïхнiй не хрещений, завтра вони з Ритою пiдуть до батюшки, але щоб тiльки Павло не довiдався.
— Отаку жiнку Павлуша знайшов, — аж похлиналася радiсним шепотом Дзякунка. — Що розумна, що культурна, а що ще й проста! — Павлушко наш нi в чому не прошибе, — гордовито мовив Никифор. — В нього й по роботi порядок, i дома, i в машинi. Бачила, як там усе заслано та блищить? О — о — о! — I радiли обоє. Тодi домовилися, що покличуть на завтра Дзякунчину сестру, яка допоможе витопити й приготувати все до столу — треба ж гуляння справити заради гостей. Вирiшили кликати тiльки своïх, та й тих виявилося багато. Дзякун наказав жiнцi купити мняса для каклєт. А та стурбувалася, чи зумiють же вони ïх приготувати. Наступного дня рано вранцi Дзякунка й Рита з Борком, по-святковому вдягненi й схвильованi своєю таємницею, поïхали на базар. Швидко купили все необхiдне, i мiж дiлом Дзякунка розпитала в мiсцевих жiнок, де краще охрестити дитину. Тi порадили ïхати в Покрiвське: там батюшка молодий, має добрий бас i молитву читає всю. Приïхавши в Покрiвське, свекруха з невiсткою застали попа вдома. Вiн стояв на Ґанку в хромових офiцерських чоботях та новiй, либонь, недiльнiй рясi, сипав курям пшеницю з коряка i рокотав басом: — Цiпоньки — цiпоньки, путь — путь — путь... Забачивши прихожан, вiн анiтрохи не знiтився, кивнув привiтно i посипав курям доти, доки не кiнчилося зерно. Потiм запросив жiнок до хати. Батюшка й справдi був молодий, гарний з лиця, добре виголеного бiля борiдки, а ще вiд нього мiцно пахло духами. I це не сподобалося Дзякунцi, подумала, що, бач, надушився, мов парубок. У свiтлицi, завiшанiй образами, Рита з сином, що тихенько посапував, стала на порозi й потупила очi, а Дзякунка перехрестилася до iкон i сказала попу, що вони приïхали здалеку, щоб охрестити хлопчика. Батюшка поцiкавився в молодоï жiнки, чи вмiє вона хреститися, i отримавши заперечну вiдповiдь, зiтхнув не тяжко i не сумно, а як людина, якiй це не в новину... Потiм пiдiйшов до Рити й лагiдно сказав: А хреститься, жiнко, так: складаєте троєперстя, кладете його на чоло, потiм на живiт, на праве й лiве плече. Спробуйте. Рита пiдняла руку, що стала раптом важкою, i перехрестилася.
— Оттак, — вдоволено прогув отець. — Просто i красиво. Звичаï предкiв своïх треба знати. Потiм Дзякунка попросила попа, щоб пiдчас хрещення Борка на руках держала його дружина — матушка, бо нi матерi, нi бабусi цього не можна. Пiп погодився, зодяг єпiтрахаль, що тьмяно сiяла срiблом та золотом i в свiтлицi стало ще урочистiше. Потiм увiйшла матушка у всьому темному, привiталася тихо, взяла з рук Рити Борка i посмiхнулася ïм ласкаво. Батюшка читав молитви швидко, по пам'ятi, голос його то гучнiшав, то спадав до проникливого шепоту; час вiд часу вiн хрестився тричi... i вклонявся iконам — самою головою, як розбалуваний увагою публiки актор. А дитина посмiхалася i вказувала пальцем на лампадку. Але ось пiп умовк, узяв ножицi i вистриг у Борковому чубчиковi хрестик, потiм узяв хлопчика й умочив його ноженята у воду, промовляючи: Во iм'я отця... i сина... i святаго духа. Амiнь. Рита стояла i почувала себе немовби в напiвснi, немовби в тому, що вiдбувалося зараз, замкнувся свiт i не було надворi нi сонця, нi попових курей, нi накоченоï, аж блискучоï дороги степовоï... Коли хрещення скiнчилося, Дзякунка спитала у попа, скiльки ж грошей вони йому повиннi. Той, зiтхнувши, вiдповiв, що як усi — п'ятiрку, але якщо дитину держить матушка — десять. Дзякунка дiстала з — за пазухи десятку i неприязно подумала: Ач, яку грiнку вбив за пiвчаса. Потiм попрохала, щоб пiп записав iмена й померлих родичей на помин душi. Молодик пообiцяв, але навiть не спробував запам'ятати цi iмена. Коли свекруха з невiсткою вийшли за ворота, Рита примружила очi й сказала, що батюшка такий красивий i привiтний. Дзякунка побачила той дiвоцький прижмур i мовила сердито: — Еге ж, за десятку можна i в янгола обернутися. ...I вперше подумала про невiстку погано: Ба, як швидко придивилася. Для такоï треба добру вуздечку... Павло прокинувся пiзно, почав споряджатися на рибу. Вдягнув стару батькову сорочку, полатанi штани, що не сходилися в поясi, та шкарубкi чоботи. Хотiв так у дрантi й до рiчки йти, та батько вiдрадив — соромно перед людьми. Тодi Павло вирiшив iти у новому костюмi, а там переодягнеться. Коло рiчки вiн перебрався в лахмiття i зразу став нiяким не майстром i не поважним гостем, а звичайнiсiньким собi ковбишiвським дядьком... Никифоровi аж прикро стало вiд такого синового вигляду: наче перекинувся Павло з пана в попихачi... Аби хоч не побачив хто, — подумав i порадив синовi ловити в очеретах подалi вiд берега, а сам побiг додому допомагати жiнчинiй сестрi готувати. Павло вбрiв у воду й аж охнув — така вона була холодна. За першою заставкою пiймалася щука. Коли чоловiк хотiв ïï схопити, вона випорснула у воду, i Павло сердито буркнув: От тобi вже нема однiєï, роззяво! Поставив ще раз кiмлю i довго бовтався в муляцi, але риби не було. Раптом — ляп — ляп — карась. Спровадив його, не роздивляючись, у брезентову торбу. Далi вже не чув, кусало його чи нi, тихенько крався мiж лататтям i весело приказував: Адзiнь — дзiнь, щучка... Коли пiймав другу щуку, подумав: Оце було б уже двi. А як попалася й третя, аж уголос сказав: — А це було б уже три! Iнколи ставав перепочити. Вода вже не холодила, а м'яко нiжила. Неподалiк на чистоводдi плив вуж. Спочатку Павло аж злякався, а потiм пригадав, що вужi не кусаються, i в дитинствi вiн навiть носив ïх за пазухою. Вiд першоï згадки про дитинство прокинулась друга, третя... Як голяка ловив в'юнiв, як пас череду, ïв спечену на вогнищi смачну картоплю, як парубкував. Потiм його виряджали у ФЗУ(фабрично — заводське училище), i дiвчата спiвали прощальноï пiснi. I Настя Кушнирiвська спiвала, а коли прощалися, впхнула йому в долоню напахчену дешевими духами хусточку з вишитими лiтерами Н + П. Любила ж, видно... А вiн, замiсть обiйняти, перечiпав, бувало, ïï, штовхав i реготав пришелепкувато. Да... Бачив ïï три роки тому. За офiцера вийшла. Гарна зробилась, товстенька, щоки блищать... Ну, та й вiн не прогадав. Рита жiнка добра, хоч i погулювала колись, чув вiд хлопцiв по роботi. Зате зараз нi — нi. Воно й краще, як замолоду покрутить, замужем смирнiша буде... Раптом Павло схаменувся i докорив собi, чого це вiн, замiсть того, щоб ловити, розмечтався. Незабаром прийшов Никифор з одягом i похвалив сина, що багато наловив. Павло втомився добряче, ледь переставляв ноги i з жалем думав: Якби ота перша не втекла, якраз нормально було б. П'ятнадцять штук. А так тiльки чотирнадцять. I та перша — п'ятнадцята — щука здавалась йому зараз найбiльшою. Коли ж Павло дiзнався, що збираються кликати гостей, то сказав, що треба запрошувати людей полєзних — - голову колгоспу чи ще когось, хто пригодиться. Старий Дзякун на це обережно заперечив, що голова колгоспу ïм зараз нi до чого: пенсiя йде по закону, а зерно вони купують у механiзаторiв. А от Митра Лободу, лiсника, б треба — у нього й дрова, i сiно коровi, i конi для оранки. Такi вирiшили: кликати лiсника та ще директора школи з директоршею. Цих Павло забажав сам. Як — не — як люди культурнi, шанованi. До того ж, якби не директор, що тягнув його до сьомого класу, не бути б Павловi майстром. Адже кандидатур було три, а освiта сiм класiв — тiльки в нього. Ще домовились, що родичi посходяться й самi, а Митра Лободу та директора з жiнкою треба привезти машиною. Друге: родичi питимуть i самогонку, а чужим треба взяти лавочноï горiлки й iншого, бо невдобно. Надвечiр стали сходитися гостi. Жiноцтво, перецiлувавшись, мерщiй розв'язувало вузлики i тицькало Борковi гостинцi, обдивлялося Риту, нову свою родичку. Далi, вдоволене, заходилося допомагати поратися коло столу. Чоловiки ж повсiдалися пiд грушею бiля Москвича, закурили i завели свою балачку: розпитували у Павла про тi краï, де вiн живе... про роботу, квартирю, i... заробiтки. I за всiм цим у кожного гаïлося найголовнiше питання: де можна взяти такi грошi, щоб купити машину? Однак про це мовчали, вважаючи, що то не нашого ума дiло. Коли сонце стало заходити, Павло поïхав за почесними гостями, мiркуючи, привозити ïх усiх разом чи по черзi. I що купити: коньяку та шампанського чи горiлки й вина. У крамницi було людно. Павло привiтався i, вiдчуваючи, що всi на нього дивляться, несподiвано для себе сказав:
— Двi коньяку, двi шампанського. I виклав на прилавок аж чотири десятки, хоч треба було три. Коли виходив, почув за спиною шепiт, вiд якого приємно замлоïло в грудях:
— Ти ди, яким козирем став. — Видно ж, i грошви!.. Директор школи, Iван Лукич, зустрiв Павла надворi з помийною цеберкою в руках — поросятi виносив. Розчулився вкрай, зрадiв. А на пропозицiю ïхати на машинi замахав руками: ми, мовляв, люди негордi, i так прийдемо, тут недалеко. Митро Лобода, уже напiдпитку, ïхати погодився не вiдразу. Сказав, що звонили з областi, буде приставник. У селi знали, що лiсника хлiбом не корми, дай повеличатися службою. Простим людям на ïх прохання вiдповiдав: Нiколи сьогоднi. Жду приставника iз поважнiйших — голова кооперацiï, бригадир чи лавочник, брав вище: з областi. Так i стояли перед ворiтьми: Митро не поспiшав iти в двiр, Павло — сiдати за руль, бо знав, що полєзнi люди люблять поноровитися. I чим дрiбнiшi за посадою, тим дужче. Нарештi Павло зробив крок до машини. Тодi Митро швидко сказав, що, може, сьогоднi до нього нiкого й не буде, i сiв у машину, недбало кинувши: Паняй!. Павло не образився. Вiн звик терпiти потрiбних людей. Розмова не в'язалася, дарма що колись разом училися в школi. Гулянки, однак, не вийшло. Почалося з того, що Дзякунчина сестра Домаха забула про рибу, i вона пригорiла одним боком. Промазав i Дзякун, пiдпоïвши лiсника в коморi, доки домовлявся з ним про дерево на дошки. Коли гостi випили по першiй, Митро раптом з'єрепенився, що перед ним не поставили, як перед директором, коньяку. Директор вирiшив приборкати свого колишнього учня, пересiв до нього з коньяком, став заспокоювати. Але це ще дужче розлютило Лободу, i вiн почав сiкатися до Павла, де той, мовляв, стiльки грошей взяв, що таким паном прикотив. Став хвалитися, що i в нього на кожному дубi — хромовi чоботи висять! Директор почав пiсню, i Митро трохи принишк. П'яненький Дзякун хвалився перед директором своïм сином, який мiг би й на iнженера вивчитися. Iван Лукич погоджувався, пiдтакував, смакуючи непiдгорiлим риб'ячим боком. Почувши цю розмову, Митро Лобода вибрався з — за столу, пiдiйшов до Павла й обняв, як арканом, шию: А пам'ятаєш, друг Павло, як ми з тобою. Потiм до Рити: Хочеш, я тобi розкажу, який твiй чоловiк у дитинствi ще до ФЗУ був. Руде, скупе, витрiшкувате... А тепер диви: пан, хамаршельда! Нi, скажи хоч ти, бо вiн не хоче, на чому вiн латається, га? Митро так стис Павловi шию, що той побуряковiв, пiдвiвся, виважив на собi лiсника й винiс його iз хати. Опинившись за ворiтьми на лавочцi, Митро скрипнув зубами крiзь сон: Нас — не проведеш. Нi — i — i... Свiтив повний мiсяць. Цвiли й свiжо пахли гвоздики, а пiд грушею прохолодно блищав Москвич. Павло постояв посеред двору... й пiшов до машини знiмати акумулятор ...тут, звiсно можна б цього й не робити, але хто його знає, на грiх, як кажуть, i курка свисне... У хатi заспiвали гуртовоï Ой ти, Галю, i Павло, вiдгвинчуючи акумулятор, став i собi пiдмугикувати.

Метки СИН ПРИÏХАВ, ГРИГIР ТЮТЮННИК, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА XX СТОРIЧЧЯ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
СИН ПРИÏХАВ